Дебати між Трампом і Гарріс. Україні тепер необхідно зосередитися на двох ключових напрямках.

Після того, як Джо Байден вийшов з передвиборних перегонів, до американської президентської гонки приєднався ще один маловідомий кандидат, що додав несподіваності до списку претендентів. Ця особа залишалася непомітною не лише для України та світу, а й для самих США. Тим часом, через тривале й, здавалося б, зручне положення віце-президентки Камали Гарріс у тіні Байдена, близько третини американських виборців напередодні дебатів визнали, що їм бракує інформації про її особистість та політичні погляди.

Потреба в тому, щоб розібратися, хто така Камала Гарріс, її погляди, у чому вона відрізняється від Байдена, а також наскільки вона здатна продемонструвати необхідне лідерство для посади президента США, стала більш актуальною. Це особливо помітно в умовах, коли перший етап захоплення, на мою думку, викликаний більше фактом усунення Байдена, ніж номінацією Камали, почав затихати, і Америка вступила у фінальну стадію виборів. В результаті, перевага Гарріс у критично важливих штатах, що визначають перемогу (так званих «коливних штатах»), яка спостерігалася місяць тому, перед дебатами практично зменшилася, а шанси обох кандидатів на успіх перед дебатами майже зрівнялися.

Малоймовірно, що під впливом дебатів ці показники зазнають суттєвих змін до дня голосування. Рівень поляризації в американському суспільстві настільки високий, що кампанія з вагомою перевагою одного з кандидатів навряд чи може бути реалістичною. Крім того, існує значний ризик оскарження результатів виборів, особливо з боку Дональда Трампа.

В будь-якому випадку, для Гарріс дебати перед виборами стали чудовою нагодою представити себе як можливу майбутню главу США, компенсуючи недостатнє знання її поглядів на важливі для американців питання та її особисту історію. Ця презентація мала відбутись у досить складному форматі — під час її першої безпосередньої розмови з Дональдом Трампом.

Гарріс не стала першою жінкою-кандидаткою, яка змагалася в напруженій політичній боротьбі з прихильником "альтернативних фактів" і особистих нападок Дональдом Трампом. Раніше це вже робила Гілларі Клінтон. Проте, на відміну від Гарріс, виборці на момент дебатів мали про Клінтон вже досить чітке уявлення і добре знали її переваги та недоліки.

Гарріс, яка значну частину своєї кар'єри віддала роботі прокурором, а також половину свого політичного шляху провела на посаді віцепрезидента, прекрасно усвідомлювала, що таке субординація і що її роль є відображенням позиції президента. Вона чітко розуміла, що її мета на цих дебатах полягала не в тому, щоб захищатися від атак Трампа, а в тому, щоб його осудити. Як досвідчений прокурор, який звинувачує підозрюваного у численних правопорушеннях.

Її метою було не стримувати себе, як це радили Трампу, а навпаки, максимально розкритися, демонструючи здатність адекватно реагувати навіть у найскладніших і непередбачуваних обставинах. Вона мала завдання перетворити вік, який використовувався як основна зброя для атак на Байдена в кампанії Трампа, на важливий аргумент проти самого Трампа. Потрібно було продемонструвати, що він є не лише представником найконсервативнішого крила Республіканської партії, а й символізує правий екстремізм.

Крім того, метою Гарріс під час дебатів було якомога чіткіше показати, що, на відміну від Дональда Трампа, який вважається вірним президентом для своїх прихильників, вона здатна стати президентом для всіх американців. Її прагнення охоплює не лише демократів чи жінок і афроамериканців, а й поміркованих республіканців та незалежних виборців.

Інакше кажучи, її завдання полягало не в тому, щоб об'єднати голоси всіх, хто вже визначився, а в тому, щоб переконати тих, хто ще не прийняв рішення, кому віддати свій голос, якщо взагалі вирішить голосувати. Насправді, її виступ був орієнтований не на абстрактну масу десятків мільйонів американців, а на ті кілька сотень тисяч, які в підсумку можуть вплинути на результат голосування у найбільш важливих для перемоги штатах.

Можливо, саме тому Камала впродовж останнього місяця кампанії активно використовувала терміни, атрибути та риторику, яка раніше була більш властивою для республіканців і передусім для Трампа з його America First: демонстративні вияви патріотизму, суцвіття американських прапорів на мітингах, слово "свобода" як ключове. (Хоча раніше це було більше словом із республіканського словника: демократи надавали перевагу і багато хто з них досі надає (як Байден) слову "демократія".)

Гарріс зуміла поєднати свою, мабуть, найбільш успішну ініціативу на посаді віцепрезидентки — кампанію за репродуктивні права жінок — з іншими, більш загальними свободами. За її словами, їй вдалося отримати підтримку приблизно 200 республіканців, включаючи колишнього віцепрезидента Діка Чейні, про що вона не забула нагадати під час дебатів у присутності Трампа.

У значній мірі Гарріс виконала всі поставлені перед нею завдання на дебатах. Хоча під час праймеріз виборчої кампанії 2020 року вона продемонструвала вражаючі ораторські здібності, жорстко критикуючи Джо Байдена, вчорашній вечір став для неї справжнім тріумфом як публічного спікера на посаді віцепрезидента і, можливо, в усій її політичній кар'єрі. Високо підготовлена, впевнена в собі, з іронічним почуттям гумору, вона не шкодувала сил, щоб впливати на найуразливіші моменти у виступах Трампа, висміюючи його не лише словами, а й виразними жестами.

Треба визнати, що Трамп зіграв свою роль у цьому процесі. Він жодного разу не ставив Гарріс у ситуацію, де вона могла б залишитися без підготовлених аргументів. Так само, як їй не вдалося загнати його в рамки правого екстремізму, йому, на мою думку, не вдалося закріпити за нею імідж політика, який в певних питаннях схиляється до лівого екстремізму, представляючи прогресивне крило Демократичної партії.

Незважаючи на звинувачення Трампа на адресу Гарріс, яку він називає "марксисткою" і попереджає про загрозу перетворення США на "Венесуелу на стероїдах", йому не вдалося представити її як "співучасницю" всіх невдалих рішень і політик адміністрації Байдена (адже це саме адміністрація Байдена – Гарріс). Це було основною метою його кампанії в останні тижні. В результаті складається враження, що Трамп обрав тактику залишатися президентом лише для своїх прихильників, а не для всієї країни, ставлячи акцент на мобілізацію свого електорату, а не на спроби залучити тих, хто, хоч і належить до його партії, але не готовий підтримати його або проголосувати за Гарріс.

Проте не варто обманювати себе ілюзіями, що після цих дебатів більшість виборців раптом почнуть вважати, що Камала Гарріс, будучи президентом, зможе ефективніше вирішити два ключові питання, які найбільше хвилюють американців – економіку та імміграцію. Я б навіть сказав, що в цих сферах перевага, ймовірно, залишиться за кандидатом від республіканців. Водночас, кандидатка від демократів продовжить мати лідерство у питанні забезпечення репродуктивних прав жінок.

Також, можливо, що певні погляди Трампа все ще сприймаються американськими виборцями як більш ясні, зрозумілі та, врешті-решт, щирі. На жаль, конфлікт Росії в Україні можна віднести до цих поглядів, якими б сумними не були ці слова.

На двічі поставлене запитання від ведучого про те, чи бажає він перемоги України і чи це в інтересах США, він так само двічі проартикулював, що бажає якнайшвидшого завершення війни і переговорного врегулювання. Неодноразово повторив Трамп і свою передвиборну мантру, що завершить війну ще до того, як офіційно вступить на посаду. Це на противагу правильним, але доволі розлогим поясненням Камали про те, що якщо не допомагати Україні, то Путін піде далі.

Результат полягає у створенні в американських виборців чіткої картини: Трамп прагне якнайшвидше покінчити з війною, тоді як Гарріс має намір перетворити цей конфлікт на ще одну безкінечну війну для США, що асоціюється зі стратегією Байдена щодо України — "так довго, як це буде потрібно". Трамп також не упускає нагоди підкреслити ризик ядерного протистояння з Росією, граючи на страхах громадян. Отже, з демократами, мовляв, немає альтернативи.

Парадоксальність ситуації полягає в тому, що насправді відмінність між позицією Трампа та Гарріс з погляду завершення війни в Україні може бути не настільки суттєвою, як це випливає з публічної риторики.

Існує багато причин вважати, що адміністрація Байдена та Гарріс прагне якомога швидшого завершення війни через переговори. Однак демократи не можуть відверто висловити це бажання, оскільки стали заручниками своєї позиції, що саме Україна повинна звернутися за допомогою для укладення мирної угоди, а не американський президент, як пропонує Трамп. Було б цікаво дізнатися, як Гарріс відповіла б на запитання ведучого щодо її ставлення до перемоги України. Якщо вона вважає, що перемога полягає лише в тому, що "Україна все ще вільна", як це часто підкреслюється нинішньою адміністрацією, то це навряд чи є тією перемогою, яку бажає сама Україна.

Які дії має вжити Україна в цій ситуації? Безперечно, необхідно одночасно діяти в двох напрямках.

Першочергове завдання — витягти максимальну вигоду з нинішньої адміністрації США, використовуючи тему підготовки до президентської спадщини Байдена, а також спадщини Блінкена як державного секретаря, Саллівана як радника з національної безпеки та інших ключових фігур. Україна не має можливості просто спостерігати за виборчими перегонами в США, як це роблять у багатьох інших країнах. У нас немає часу на те, щоб дочекатися виборів, а потім інавгурації, після чого ще тривало формувати уряд.

Не Україна, звісно, визначатиме спадщину Байдена (та його профільних топ-посадовців), але Україна однозначно буде присутня в цій спадщині, і наше завдання -- донести власне бачення, як ми бажаємо бути в ній присутніми. І йдеться не лише про вирішення термінових завдань, які потрібні Україні для закріплення Курського моментуму і які вже тривалий час не вдається пробити через Білий дім. Зокрема, про зняття обмежень на дозвіл завдавати глибші удари по території РФ, створення ППО-щита принаймні над західною та південно-західною частинами України, переведення двосторонньої безпекової угоди в Конгресі США в статус закону, запрошення до НАТО з розробкою зрозумілого алгоритму процесу вступу необов'язково "тільки після перемоги".

Другий трек -- це, власне, робота з кандидатами та їхніми командами. На цьому етапі вже зрозумілий розклад не лише по віцепрезидентах, а й по колу людей, до яких так чи інакше найбільше дослухаються Трамп і Гарріс і які, відповідно, можуть посісти чільні позиції в їхніх урядах. Наразі варто надати належне проактивній позиції України на цьому треку з доволі майстерно виконуваним делікатним балансуванням між двома таборами. "Інших американців у нас немає, ми повинні працювати з тими, які є", -- доводилося чути на закритих зустрічах від представників української влади. Позиція, з якою складно посперечатися, бо це дійсно так.

Виклики в комунікації з кандидатами та їхніми командами виявляються на перший погляд зовсім відмінними: Трамп несе з собою важкий емоційний вантаж, пов'язаний з Україною, тоді як Гарріс та її найближчі союзники не демонструють жодного емоційного зв'язку з нашою країною і, схоже, не виявляють належного інтересу до неї.

Хоча варто нагадати, що у випадку президентства Байдена ми стали свідками прецеденту, коли главою Білого дому було обрано політика, який настільки добре знав і цікавився Україною. "Найбільший експерт з України в адміністрації Байдена -- сам Байден", -- любили казати окремі представники його адміністрації. Однак так парадоксально склалося, що саме президент, який є головним експертом по Україні, виявився і найбільшою перепоною для ухвалення рішень, що є критично важливими для безпеки України і справжнього завершення війни, а не лише для якогось крихкого перемир'я. Хоч би яке рішення з початку вторгнення ми розглянули, навряд чи знайдеться хоча б одне, де останньою дипломатичною фортецею, яку довелося брати Україні та партнерам у США, був би не особисто Байден.