Дмитрий Гелевера: Мавр на пределе нервного срыва — Блоги | OBOZ.UA

Театр: Национальный академический драматический театр имени Леси Украинки

Режиссер: Давид Петросян

В украинском культурном пространстве, похоже, начинает формироваться новая эстетика "театра для посвященных", отличающаяся высокой интеллектуальной нагрузкой. Эта эстетика проявляется в грандиозных декорациях, которые могут в любую минуту обрушиться на актеров, эксцентричных персонажах, находящихся на грани безумия, а также в ритуально-символических макияжах и костюмах, с основой на классических пьесах. Прошу прощения за иронию, но я сам являюсь поклонником такого театра. "Отелло" Давида Петросяна, представленный в Национальном театре имени Леси Украинки, — без шуток — является ярким примером современного высококлассного театра. Поэтому и анализ будет соответствующим.

Вот текст на языке оригинала:

Давайте одразу встановимо певні правила: якщо мої зауваження в рецензії вас дратують, просто поверніться до цього абзацу. Безсумнівно, Квентін Тарантіно створює якісне кіно, а Давид Петросян вражає своїми виставами. Я вважаю його "Снігову королеву" найкращим дитячим спектаклем, що я коли-небудь бачив, а "Кассандра" є однією з найвиразніших інтерпретацій творів Лесі Українки. Я не прагну змагатись у хвалебних словах стосовно справжнього майстра режисури, тому обмежусь лише зазначенням, що популярність Петросяна, на мою скромну думку, цілком виправдана його талантом. Тож, якщо вам близька естетика сучасного театру, яку я іронічно окреслив раніше, не зволікайте і купуйте квитки на "Отелло", поки не утворилася черга, як у випадку з "Process" за Кафкою.

Однак, немає нічого, що так підштовхує до відвідування вистави, як дві усні відгуки друзів у стилі: "пішли після першого акту". Це дивно, адже ми обговорювали Шекспіра в інтерпретації Петросяна. Здавалося, що все мало б пройти добре.

Виявилося, що іноді естетика стилю ставить під загрозу зрозумілість сюжету. Автори настільки захопилися своїми розкішними декораціями у вигляді розірваних вітрил, що, не встигнувши представити прем'єру, зменшена модель вже прикрашає музей театру. На сцені ці вітрила справді виглядають велично, вражаючи глядачів, але водночас виглядають небезпечними для акторів. Однак заради цих ефектів Петросян змушений був скоротити - не можу знайти більш вдале слово - вступний акт шекспірівського оригіналу.

Шекспір відкриває свою оповідь про "безумство мавра" з прогулянки вуличками Венеції. Тут, серед старовинних будівель, прапороносець Яго (Олександр Форманчук) починає свою боротьбу за лейтенантське звання. Венеційські вулиці стають ареною, де проявляються справжні наміри персонажів п'єси. Але чи можливо в тісних провулках знайти простір для величних, рваних вітрил?

Отже, дія спектаклю починається не на Кіпрі, як у версії Барда, а на борту корабля, що прямує до цієї самої провінції. Такий підхід ставить глядача в досить незручну ситуацію: йому пропонується порівняти тексти Шекспіра з сучасними інтерпретаціями. Якщо глядач сподівається, що актори самі розкажуть йому сюжет, натомість йому пропонують згадати про флешбеки зі шкільної програми, не дивно, що виникає спокуса залишити зал після антракту. Зазначу, що тут естетика мови явно превалює над самим змістом історії.

Петросянівський переказ зазнав ще однієї трансформації. Коли спостерігаєш за виставою, складається враження, що любов є основним рушієм сюжету. Чесний, хоча й запальний воїн Отелло (Олександр Яцентюк) заслужено викликає захоплення венеціанців і кохання благородної Дездемони (Ольга Голдис). Лейтенант Кассіо (Юрій Дяк) щиро прагне щастя для закоханих. Проте прапороносець Яго, сповнений заздрості до їхнього кохання, готовий будь-якою ціною знищити їхнє щастя.

Шекспір у цій розповіді виступає з більшою жорстокістю. У його п'єсі любов впливає лише на темношкірого іноземця Отелло, чия дика і непередбачувана натура є ключовим елементом сюжету, а також на молоду, наївну Дездемону, яка до останнього моменту не може уявити, що її коханий здатен заподіяти їй біль. І ще є хтивий невдаха Родріго (Євген Лунченко), але й він не доживе до фіналу.

Інші персонажі п'єси виявляють більшу прагматичність. Яго вже з перших слів оголошує, що те, що ми почуємо, стане оповіддю про його шлях до лейтенантського звання. Цікаво, що саме за цю посаду Кассіо підтримав Отелло та Дездемону в їхньому таємному шлюбі. Коли ж Кассіо втрачає свою посаду, він звертається до Дездемони з проханням допомогти йому, просячи її заступитися перед Отелло.

Сюжет "Отелло" зосереджується на тому, як другорядні персонажі створюють складну мережу інтриг, в той час як головні герої охоплені пристрастю та "ревнощами зеленого кольору". Проте у версії Петросяна навколишній світ заздрить цій любові і прагне її знищити. У Шекспіра ж владарюють інтригани, які видають себе за благородних людей.

Саме Яго - головний двигун шекспірівської історії. Прапороносець невдоволений власним місцем і хоче підвищення до лейтенанта. І для досягнення мети, відчувши слабкість власного начальника, діє під макіавеллівським гаслом: "Ціль виправдовує засоби!" Знаково, що у виставі руки Яго теж опиняться на хустинці, якою Отелло задушить Дездемону. Любов у цьому світі приречена. Навіть якщо вона буде найчистішою з можливих, завжди знайдеться якийсь Яго, що все споганить. І ми розуміємо цю всесвітню трагедію, адже кожен - хоч би раз - перекладав власні любовні розчарування на третіх осіб. Фінальні овації в залі будуть щирі.

Шекспір зробив історію цинічнішою, але й повчальнішою. Менше довіряй пліткам. Перевіряй інформацію. Не йди, як дикий мавр, на поводу в емоцій. Та ця мудрість дається життям усіх центральних персонажів. В цьому сенсі Петросян навіть проявив великодушність: замість фірмової шекспірівської різанини у фіналі - суд.

Якщо говорити лише про враження, то мені, як шанувальнику Шекспіра та сучасного "високого" театру, сподобалась інтерпретація "Отелло" від Петросяна. Проте, не кожному варто рекомендувати цю виставу. Щоб отримати справжнє естетичне задоволення, варто згадати, як це було у Шекспіра, адже театральна адміністрація не гарантує зрозумілість сюжету. У постановці "Отелло" Національного театру ім. Л. Українки акцент робиться на почуттях, емоціях та коханні, які могли б викликати заздрість навіть у богів.