Остап Сливинський: "Ми, покоління, що роками обминало російське болото, повинні звернути увагу на голоси своїх дітей."
Доцент філологічного факультету УКУ, поет, перекладач і літературознавець Остап Сливинський висловився про жахливу загибель 18-річної Дарії Базилевич, а також її двох сестер і матері внаслідок російського ракетного обстрілу Львова. Він підкреслив необхідність уважно слухати молоде покоління українців.
"Сьогодні весь час думаю про Дарію Базилевич, яку вчора поховали разом із мамою і двома сестрами.
Навесні вона відвідувала мої лекції. Я часто кидав на неї погляд. Розумієте, під час спілкування з аудиторією важливо встановити зоровий контакт з кимось, хто уважно сприймає твої слова. І саме Дарія зазвичай займала це місце. Вона завжди сідала в перших рядах, випромінюючи енергію, така маленька дівчина з світлим волоссям.
У травні, коли наш курс добігав кінця, вона написала есе. У ньому були такі думки: "Не завжди мрії відповідають нашим уявленням про ідеал. Часто, занурившись у свої фантазії і зациклившись на бажаному, ми не усвідомлюємо, що наше життя насправді вже є набагато кращим, ніж ми можемо собі уявити".
Якби в мене була можливість плакати, я б це робив. Але сльози давно висохли, і залишилося тільки якесь бездушне заціпеніння.
Я дуже люблю це покоління, покоління нинішніх 18-літніх. Вони - цілеспрямовані, прагматичні, пасіонарні. Вони вміють організувати себе і йти до того, в чому бачать цінність. Вони не розтринькують себе так, як робили і часто робимо ми, анархічно-розхлябане покоління їхніх батьків, що десь у підкірці мозку зберігаємо пам'ять про відсутність насолод і несвободу. Вони цінують своє тіло і свій час. Вони асертивні і вимогливі. Коли я спілкуюся з ними, мені знов хочеться жити.
Не можу зрозуміти, як вони та російська геронтологічна хтонь можуть співіснувати на одній Землі. Ракета, що призвела до загибелі Дарії, не просто подолала відстань у просторі, а перетнула сам час. Їхні шляхи не повинні були зійтися; вони мали залишатися в окремих вимірах.
Чи ми, моє покоління, яке десятиліттями ходило довкола російського багна, намагаючись щось там "корисне" виловити для себе, не відчуваючи цього смороду мертв'ячини, маємо відчувати докір сумління? Мабуть, так. Але не для того, щоб бичувати себе, бо це - шлях у нікуди. А для того, щоб цей докір сумління перетворився на відкритість: тепер ми маємо послухати тих, хто не встиг замаститися хтонню. Тобто власних дітей. Вони мають що нам дати, хоч це часто і не виразиш словами.
Коли вони відкидають будь-які спроби досягнення компромісу зі злом, навіть його найменшими проявами, ми повинні прислухатися до їхнього чіткого "ні". І діяти відповідно. Можливо, це єдине, що ми здатні зробити в цьому безглуздій світі, який ми самі створили.
Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини Львова - підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook.
