Як Україні уникнути пастки тріумфу - Геннадій Друзенко

Ми всі щиро прагнемо перемоги над російським агресором. І не просто перемоги, а безумовної капітуляції орди: парад ЗСУ в Севастополі, путін - на лаві підсудних у Гаазі, а замість РФ - з десяток-півтора новостворених національних держав.

Хіба це не найбільша мрія українців в останні два з половиною роки? Хіба не цього вимагає справедливість? Хіба будь-яке інше завершення війни може гарантувати Україні тривкий мир і тривалий розвиток?

Проте в цьому, безсумнівно, справедливому та бажаному (хоча наразі малоймовірному) розвитку подій існує одна суттєва загроза. Наша перемога може призвести до збереження існуючої, недолугого та неефективного державного апарату в Україні. Вона перетворить переможців на недосяжних ідолів, яких не можна буде критикувати. Це змусить нас ігнорувати всі злочини та помилки, допущені владою під час підготовки та ведення війни. В результаті, зникнуть усі стимули для радикальних змін у країні. Адже, якщо ми здолали путінську Росію, це може створити ілюзію, що наша система є найкращою, найефективнішою і не потребує жодних серйозних реформ.

Не вірите? Згадайте про часи СРСР. Всі поступки та полегшення, які були надані народу під час Другої світової війни, були скасовані в середині 1940-х років. Терор знову став основним інструментом управління державою. "Браття і сестри", яких Сталін закликав захищати рідну землю на початку війни, знову перетворилися на "товаришів". Символом цього відкату можна вважати вірш "Любіть Україну" Володимира Сосюри, написаний у 1944 році, який став по-справжньому народним після війни, але був заборонений у 1951 році після публікації статті Андрія Малишка "За ідейну чистоту літератури проти націоналістичних рецидивів".

Отже, серед переможців опинилася й Америка. Але їй пощастило: Велика депресія змусила США здійснити радикальні зміни напередодні масштабного конфлікту. Реформи Рузвельта в 1930-х роках стали основою для успіху Штатів у війні та їхнього економічного зростання в післявоєнний період. Доля інших переможців виглядала зовсім по-іншому. Наприклад, варто згадати про перемогу Мао в Китаї...

Я щиро переживаю, щоб ми не стали жертвами самозаспокоєння через нашу перемогу. Найбільше мене лякає думка про можливий тотальний програш України, який може загрожувати самій сутності української нації. Проте, якщо говорити відверто, я не бачу, яким чином путін може захопити Україну – хіба що країна стане ареною внутрішніх конфліктів, з братовбивчими війнами та руйнуваннями (як це неодноразово траплялося в нашій історії), і тоді "русский мир" прийде, щоб врятувати нас від нас самих.

Отже, я наважуся висловити провокаційну думку: в даний момент для нас більш вигідно та перспективно зберегти державність і посилити нашу суб'єктність, навіть якщо це не передбачає повного розгрому ворога. Тимчасово окуповані території, безкарність Росії та загроза нових військових конфліктів не дозволять нам розслабитися, натомість підштовхнуть до активного розвитку: адаптуйся або загинь. Війна, в якій ми стали на ноги, але не досягли остаточної перемоги, може стати каталізатором значних змін у країні. Без таких перетворень наша остаточна поразка стане лише питанням часу.

Отже, оптимальним результатом для нас у цьому етапі російсько-української війни буде вийти пораненими, але не загиблими. Непереможеними, але не переможцями. Суб’єктними, проте з (тимчасово) обмеженою територією. Це викликатиме усвідомлення того, що далі так жити неможливо, і сформує запит на кардинальні зміни. Не лише на рівні зміни лідера та його команди, а на рівні трансформації глибинних основ нашої недосконалої системи. Невиграна війна буде продовжувати завдавати нам болю, з якого виросте потреба і імпульс до радикальних реформ. Реформ, які є вкрай необхідними для України.

Північний В'єтнам здобув перемогу у своїй війні, тоді як Південна Корея цього не зробила. Обидві країни під час конфліктів були бідними аграрними націями, розташованими на окраїнах цивілізації. Однак сьогодні їхнє становище кардинально відрізняється. Це частково пояснюється тим, що В'єтнам опинився у пастці власної перемоги, в той час як Південна Корея, хоча й не виграла війну, отримала поштовх для радикальних змін, що дозволило їй досягти успіху в майбутньому.

Нагадуємо, що 2 вересня президент країни-агресора Володимир Путін висловив думку про те, що Росія завжди залишалася відкритою до мирних переговорів. Однак він підкреслив необхідність вирішення питання з "бандитами", які, за його словами, вторглися на територію Росії, зокрема в Курську область.

Слід зазначити, що наприкінці липня Президент України Володимир Зеленський заявив, що Київ розробить план дій щодо досягнення миру до кінця листопада 2024 року. "Україна розпочне детальні обговорення з відповідними країнами з питань територіальної цілісності. Терпіння, підтримка і дипломатичний тиск -- це три фактори справедливого припинення війни", - наголосив він.